Здійснити пожертву можна на картку: 4246 0010 0346 4546
Митрофанова Марія Василівна
Народилася 15 серпня 1924 року у маленькому селі Рожнатівка, Томашпільського району, Вінницької області у селянській родині. У сім років пішла у перший клас початкової сільської школи, а у вісім років уже працювала в полі нарівні з дорослими. Про своє дитинство згадувала так:
«Я більше працювала, ніж гралася, але у селі всі діти швидко дорослішають, особливо старші. Нас у батьків було шестеро дітей і всіх молодших няньчила я. Батьки йшли на роботу до колгоспу з першими променями сонця, а поверталися, коли всі діти вже спали. І вся «господарка» була на мені – кури, качки, поросята, увечері зустріти корову з пасовища та відвести у хлів. До десяти років я вміла виконувати всю хатню роботу . Коли мені виповнилося вісім років, мама почала брати мене з собою в безкрайні поля на прополювання цукрових буряків, картоплі, кукурудзи. Мені давали таку ж норму, що й дорослим жінкам. Вони працювали швидко, спритно, а я, дитина зовсім, щосили намагалася їх наздогнати, але в мене не виходило і я гірко плакала. У мене було доросле дитинство.
«Я більше працювала, ніж гралася, але у селі всі діти швидко дорослішають, особливо старші. Нас у батьків було шестеро дітей і всіх молодших няньчила я. Батьки йшли на роботу до колгоспу з першими променями сонця, а поверталися, коли всі діти вже спали. І вся «господарка» була на мені – кури, качки, поросята, увечері зустріти корову з пасовища та відвести у хлів. До десяти років я вміла виконувати всю хатню роботу . Коли мені виповнилося вісім років, мама почала брати мене з собою в безкрайні поля на прополювання цукрових буряків, картоплі, кукурудзи. Мені давали таку ж норму, що й дорослим жінкам. Вони працювали швидко, спритно, а я, дитина зовсім, щосили намагалася їх наздогнати, але в мене не виходило і я гірко плакала. У мене було доросле дитинство.
Після закінчення семирічної школи у 1938 році (у ті роки в селах були лише семирічні школи) залишилася працювати у колгоспі. Але до цього 1933 року настав Голодомор. На той час у селян забрали до колгоспної власності всю живність і всі запаси зерна, крупи, борошно. Усе звезли у величезний сарай та закрили. Усі жінки села, взявши з собою дітей і озброївшись лопатами, сокирами, сапками, пішли до цього сараю, розбили двері і почали забирати все те, що в них забрали.
Але голова колгоспу встиг повідомити район про бунтарок і «доблесні червоноармійці» на конях встигли вчасно. «Рубали шашками всіх поспіль, не розбираючись. Багатьох заарештували та відвезли до району. І досі ніхто не знає, що з ними сталося. А потім почався страшний голод. До села трактори з причепами привозили жом (відходи від переробки цукрових буряків) та зливали його у великі глибокі ями. Люди приходили туди і намагалися зачерпнути цебром цю жахливо смердючу жижу, щоб приготувати з неї хоч якусь їжу. Ноги ковзали край цієї ями, хтось зривався і падав, і залишався там назавжди.»
1944 року дядько Марії Василівни допоміг «виробити» їй паспорт (у сільських жителів у СРСР до 1974 року не було паспортів) та привіз її до міста Броди Львівської області, де він працював головою міського суду.
1944 року дядько Марії Василівни допоміг «виробити» їй паспорт (у сільських жителів у СРСР до 1974 року не було паспортів) та привіз її до міста Броди Львівської області, де він працював головою міського суду.
Маруся закінчила курси друкарок і стала працювати секретарем у суді. На початку 50-х дядька переводять в інше місто, але племінниця не захотіла залишати Броди. Вона знаходить місце секретаря у директора міських електромереж. Пізніше Марія переходить на посаду контролера у цій самій організації та працює там до пенсійного віку.
1954 року виходить заміж за Митрофанова Василя Антоновича. У сім'ї народжуються дочка та син. Дітей виховували особистим прикладом. Багато часу проводили у спільних іграх, заняттях. Усі дуже багато читали, а потім разом обговорювали прочитане. Привчали до праці та самостійності. Сім'я та робота – саме так за ступенем важливості, але самовіддача була повною і там, і там.
1954 року виходить заміж за Митрофанова Василя Антоновича. У сім'ї народжуються дочка та син. Дітей виховували особистим прикладом. Багато часу проводили у спільних іграх, заняттях. Усі дуже багато читали, а потім разом обговорювали прочитане. Привчали до праці та самостійності. Сім'я та робота – саме так за ступенем важливості, але самовіддача була повною і там, і там.
Зі спогадів дочки:
«У неділю я прийшла додому після кіно о 3-й годині і побачила, що мама спить на дивані. Я раптом зрозуміла, що вперше бачу, як мама спить. Ми з братом прокидалися вранці, а мама вже сніданок нам приготувала, увечері йшли спати, а мама ще щось прала, шила. І так завжди було. І ми ніколи не чули від неї, що вона не виспалася чи втомилася.»
Після досягнення пенсійного віку Марія Василівна продовжувала працювати до 1986 року. Потім виховувала онука і з великою радістю обробляла свій город, схожий на зразковий ботанічний сад.
1997 року помер її чоловік, а 2014 року вона поховала сина. Ніколи не виставляла своє горе напоказ і тільки її очі та задумливе мовчання говорили про те, наскільки великий цей біль.
Це життя простої скромної жінки, на її покоління випало багато тяжких випробувань. Але вони не озлобили її! Терпіння і смиренність, а ще порядність. Вона часто казала: "Головне - бути порядною людиною!"
Марія Василівна померла 14 серпня 2021 року, не доживши одного дня до свого 97-річчя.
Марія Василівна померла 14 серпня 2021 року, не доживши одного дня до свого 97-річчя.
Благодійна допомога
Основною ціллю діяльності Фонду є безкорисна багатопланова діяльність
Отримати допомогу